As another day of war begins beneath the sound of air-raid sirens, there are people in Ukraine who quietly load vehicles with food, hygiene supplies, medicine, blankets, school supplies, and other necessities and set out once again along roads marked by the suffering of war.

Their destination is wherever the need is greatest.

With the blessing of His Eminence Metropolitan Antony, Prime Hierarch of the Ukrainian Orthodox Church of the USA, and under the prayerful guidance and coordination of His Eminence Archbishop Daniel, President of the Consistory, the humanitarian ministry of the Ukrainian Orthodox Church of the USA continues to reach some of the most vulnerable people in war-torn Ukraine.

Working closely with Very Rev. Fr. Kostyantyn Kuznetsov and his family - Dobrodiyka Natalia, Dmytro, and Ksenia - the Church continues to provide assistance to internally displaced families, children, elderly men and women, hospice and palliative-care patients, and those whose lives have been devastated by Russia's ongoing war against Ukraine.

This ministry is made possible by the extraordinary generosity of the clergy, parishes, organizations, families, youth, and individual faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA, who continue to transform prayer into action and compassion into concrete assistance.

Reflecting upon the continuing humanitarian work, Archbishop Daniel emphasized that charitable ministry is not separate from the spiritual life of the Church; it is one of its most authentic expressions.

“The Church cannot proclaim the love of Christ from a distance,” Archbishop Daniel stated. “Christian love must have hands that carry food, arms that embrace the suffering, ears that listen to those who are afraid, and a heart willing to remain beside another person when there are no easy words to offer.”

The Archbishop expressed particular gratitude to Metropolitan Antony, whose blessing has accompanied the humanitarian ministry of the UOC of the USA since the beginning of the full-scale invasion and throughout the continuing years of suffering.

“From the first days of this terrible war, His Eminence Metropolitan Antony has blessed us to remain close to our brothers and sisters in Ukraine,” Archbishop Daniel said. “His prayer has always been that our Church would not become tired of doing good. Even when the headlines change and the world's attention moves elsewhere, the wounded, displaced, elderly, orphaned, and frightened remain before us. We cannot forget them.”

One of the most moving recent visits was to a palliative-care unit, where Fr. Kostyantyn offered prayers and blessed the facility and those receiving care there.

The volunteers brought adult diapers, absorbent pads, hygiene products, and treats for the patients. Yet what they encountered reminded them that sometimes the most important gift cannot be placed inside a humanitarian-aid package.

The palliative ward is a place where time seems to move differently. There is little of the hurried activity of ordinary life. Instead, there is a profound silence - a silence filled with memories, unspoken words, prayer, humility, and the mystery of people approaching the completion of their earthly journey.

Each face carries an entire history. Each hand held matters. Each quiet conversation matters. Each moment of human presence becomes sacred.

“This is not simply ministry to people who are dying,” Archbishop Daniel reflected. “It is ministry to human beings who are living every remaining moment of the life God has given them. The Christian response is therefore not fear or avoidance. It is dignity. It is tenderness. It is prayer. It is presence.”

The Archbishop continued: “When a person stands near the threshold of eternity, we are reminded how little of what occupies us every day ultimately matters. What remains is whether we loved, whether we forgave, whether we were present, and whether another human being experienced the love of Christ through us.”

In Dnipro, the humanitarian team also returned to visit elderly residents of a local hospice.

These visits have become more than deliveries. The elderly residents know the volunteers and await their arrival. Along with adult diapers, detergent, laundry supplies, walkers, food, cookies, and other necessities comes something that cannot be purchased: companionship.

The war has made the isolation of elderly Ukrainians particularly painful. Some have lost children or grandchildren. Others have relatives serving in the Armed Forces. Some have been displaced from communities where they lived their entire lives.

For them, a visitor sitting beside the bed, listening to a story, sharing tea, offering a blessing, or simply holding a hand can become an extraordinary act of mercy.

Throughout Dnipropetrovsk Oblast, including communities near Samar and Dnipro, the team continues delivering substantial food and hygiene packages to internally displaced people and families experiencing severe hardship.

Some families left home with little more than a suitcase.

Behind them remained houses, apartments, photographs, gardens, schools, churches, neighbors, family graves, and the familiar streets that once defined ordinary life.

Ahead of them was uncertainty.

The humanitarian packages assembled through the support of the UOC of the USA contain essential food, personal hygiene products, medicines when needed, and household necessities. Families in particularly difficult circumstances have also received electric stoves with ovens, while warm blankets and pillows have been purchased for displaced people preparing for colder weather.

Priority is given to especially vulnerable families, including those with young children, large families, elderly people, and persons with disabilities.

Yet Fr. Kostyantyn explains that every package communicates something beyond its material contents.

“When we hand a family food, medicine, hygiene supplies, a blanket, or something as simple as an electric stove, we are also telling them: ‘You have not been forgotten,’” Fr. Kostyantyn said. “For a displaced person who has lost a home and sometimes nearly everything familiar, that knowledge can be just as important as what is inside the package.”

He expressed profound gratitude to Archbishop Daniel and the faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA: “On behalf of the families we serve, I offer my deepest gratitude to His Eminence Archbishop Daniel and to the clergy and faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA. Your systematic assistance, your prayers, your generosity, and your trust make this ministry possible. Because you care, we are able to reach people at moments when they are close to despair. May God reward every person who sacrifices so that someone thousands of miles away can eat, stay warm, care for a child, or simply know that someone remembers them.”

A particularly joyful part of the ministry has been caring for children from displaced families.

The team recently delivered a large quantity of school supplies to children whose families have been uprooted by the war. For parents already struggling with rent, food, medicine, and the costs of rebuilding life in an unfamiliar community, purchasing everything required for a new school year can create another significant financial burden.

Through the generosity of UOC of the USA faithful, children received the supplies necessary for their studies.

But before sending them into another academic year, the Church offered something more.

A Moleben was celebrated, prayers were offered, and each child received a blessing for the new school year.

For Archbishop Daniel, this combination of material and spiritual assistance expresses the true character of Orthodox Christian philanthropy.

“We do not want merely to fill a backpack,” the Archbishop said. “We want to strengthen the child who carries it. We want that young person to know: you have a future; you have dignity; God has not abandoned you; and there are people across the ocean who pray for you, believe in you, and want you to grow into the person God calls you to become.”

The humanitarian ministry operates amid extremely difficult conditions.

Air-raid alerts are frequent. Nights can be more frightening than days. Russian attacks continue, and the emotional exhaustion of years of war touches nearly every family.

Yet the work continues. Packages are prepared. Vehicles are loaded. Families are contacted. Medicines are purchased. Food and hygiene products are distributed. The elderly are visited. Children are blessed. Those who are grieving are heard. Those approaching the end of earthly life are treated with dignity.

And those who believe that the world has forgotten them discover that someone has come to their door.

Fr. Kostyantyn described this ministry simply: “The Church is alive. The Church is not only walls. It is life in action. It is love and mercy offered to another human being. To follow Christ means extending your hand to the person who is suffering. Our purpose is not only to provide material help, but to speak a word of hope, to strengthen faith, and to remind a person: you are not alone. God is with you.”

Archbishop Daniel repeatedly stresses that the humanitarian work taking place in Ukraine does not belong to one bishop, one priest, one volunteer center, or one family.

Behind every package stands an entire community of believers.

There is a parish that held a collection. There is an elderly parishioner who quietly placed money into an envelope. There are children who collected donations. There are clergy who encouraged their communities to respond. There are families who sacrificed something from their own household budget. There are volunteers who packed boxes, loaded vehicles, transferred funds, purchased supplies, and prayed over the assistance before it began its journey.

It is this collective sacrifice that makes the ministry possible.

“To every person who has given even a few dollars, packed a box, organized a collection, prayed for Ukraine, or encouraged another person to help - this ministry belongs to you,” Archbishop Daniel said.

“When Fr. Kostyantyn and his family place a package into the hands of a displaced mother, when an elderly person receives needed hygiene supplies, when a hospice patient experiences a moment of tenderness, or when a Ukrainian child opens a new backpack, the faithful of our Church are spiritually standing beside them.”

For the Ukrainian Orthodox Church of the USA, humanitarian assistance to Ukraine is not simply philanthropy. It flows directly from the Gospel.

Christ identifies Himself with the hungry, the stranger, the sick, the suffering, and the forgotten. Therefore, Christian charity is not merely an admirable activity undertaken when circumstances permit. It is a responsibility placed upon the conscience of every disciple of Christ.

“Our Christian duty does not end when we leave the Divine Liturgy,” Archbishop Daniel reflected. “The Liturgy sends us into the world. Having received the Body and Blood of Christ, we are called to recognize Christ in the wounded body of our neighbor.”

He added: “If our worship does not teach us to notice the person who is hungry, displaced, frightened, elderly, sick, lonely, or dying, then we have not yet understood the fullness of what we celebrate before the Holy Altar. Mercy is not an extracurricular activity of Christianity. Mercy belongs to the very heart of Christian life.”

To be displaced is to experience a painful division of life into “before” and “after.”

In a matter of hours, a person's entire world can disappear. Home becomes memory. Security becomes uncertainty. A lifetime can suddenly fit inside one suitcase.

In such moments, assistance must go beyond formulas and easy assurances.

Sometimes the greatest gift is simply to remain. To listen without judgment. To allow someone to speak about the home they lost. To acknowledge fear without allowing fear to have the final word. To remind the suffering person that he or she remains a beloved child of God.

This is why the humanitarian ministry of the UOC of the USA seeks to unite material assistance with pastoral presence.

Food nourishes the body. Medicine relieves suffering. A blanket provides warmth. A school kit helps a child begin again.

But compassion reminds a person why life is still worth living.

And prayer points beyond human strength toward the God Who remains present even in the darkest night.

As another vehicle carrying humanitarian aid travels along the roads of Ukraine, Archbishop Daniel offers a simple appeal to the faithful: “Do not become tired of loving Ukraine. Do not become accustomed to the suffering. Behind every statistic is a face. Behind every displaced family is a story. Behind every request for help is a human being created in the image and likeness of God.”

“Until the suffering ends,” the Archbishop concluded, “our prayers must continue. Our generosity must continue. Our presence must continue. Wherever a human being is wounded, abandoned, frightened, hungry, displaced, or alone, the Church must strive to be there - because Christ is already there.”

And so the ministry continues. Through air-raid sirens and sleepless nights. Through hospitals and hospices. Across the roads of Dnipro and Dnipropetrovsk Oblast. Among children beginning another school year and elderly people approaching the evening of life.

From the faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA to the suffering people of Ukraine, the message remains unchanged:

You are not forgotten. You are not alone. We are praying for you. We are standing with you.

And, with God's help, we will continue to serve.

Там, де страждання найбільше, Церква повинна бути поруч:

УПЦ США продовжує служіння милосердя серед переселенців,

людей похилого віку, хворих і стражденного народу України

Коли в Україні починається ще один день війни під звуки сирен повітряної тривоги, є люди, які тихо завантажують автомобілі продуктами харчування, засобами гігієни, ліками, ковдрами, шкільним приладдям та іншими речами першої необхідності й знову вирушають дорогами, позначеними болем і стражданнями війни. Їхній шлях веде туди, де сьогодні допомога потрібна найбільше.

З благословення Високопреосвященнішого Митрополита Антонія, Первоієрарха Української Православної Церкви США, та під молитовним проводом і координацією Архієпископа Даниїла, Голови Консисторії, гуманітарне служіння Української Православної Церкви США продовжує охоплювати одних із найбільш уразливих людей у зраненій війною Україні. У тісній співпраці з протоієреєм Костянтином Кузнєцовим та його родиною - добродійкою Наталею, Дмитром і Ксенією - Церква продовжує допомагати внутрішньо переміщеним родинам, дітям, людям похилого віку, пацієнтам хоспісів і паліативних відділень, а також усім тим, чиє життя було зруйноване триваючою російською агресією проти України.

Це служіння стає можливим завдяки надзвичайній жертовності духовенства, парафій, церковних організацій, родин, молоді та окремих вірних Української Православної Церкви США, які знову і знову перетворюють молитву на дію, а співчуття - на конкретну допомогу ближньому.

Роздумуючи над цим постійним гуманітарним служінням, Архієпископ Даниїл наголосив, що благодійність не є чимось відокремленим від духовного життя Церкви. Навпаки, вона є одним із найправдивіших його проявів. «Церква не може проповідувати Христову любов здалеку, - зазначив Архієпископ Даниїл. - Християнська любов повинна мати руки, які несуть їжу; обійми, які огортають стражденного; вуха, які чують того, хто боїться; і серце, готове залишитися поруч із людиною навіть тоді, коли немає простих слів, здатних пояснити її біль».

Владика Даниїл з особливою вдячністю наголосив на благословенні Митрополита Антонія, яке супроводжує гуманітарне служіння УПЦ США від перших днів повномасштабного вторгнення і впродовж усіх цих років війни. «Від перших днів цієї страшної війни Високопреосвященніший Митрополит Антоній благословив нас залишатися поруч із нашими братами і сестрами в Україні, - сказав Архієпископ Даниїл. - Його молитва і настанова завжди полягали в тому, щоб наша Церква не втомлювалася чинити добро. Навіть коли змінюються заголовки новин і увага світу звертається до інших подій, поранені, переселенці, люди похилого віку, осиротілі діти та налякані родини залишаються перед нашими очима. Ми не маємо права про них забути».

Одним із найбільш зворушливих останніх відвідувань став візит до паліативного відділення лікарні, де о. Костянтин звершив молитву, освятив приміщення та благословив людей, які там перебувають. Волонтери привезли підгузки для дорослих, пелюшки, засоби гігієни та різні смаколики для пацієнтів. Проте саме перебування серед цих людей ще раз нагадало всім, що інколи найважливішого дару неможливо покласти до пакунка гуманітарної допомоги.

Паліативне відділення - це особливе місце, де час, здається, плине зовсім інакше. Тут майже немає звичайної життєвої метушні. Натомість панує глибока тиша - тиша, наповнена спогадами, невисловленими словами, молитвою, смиренням і таємницею людського життя, яке наближається до завершення свого земного шляху. У кожному обличчі — ціла історія. Кожна рука, яку хтось потримав у своїй руці, має значення. Кожна тиха розмова має значення. Кожна хвилина щирої людської присутності стає священною.

«Це не просто служіння людям, які наближаються до смерті, - роздумує Архієпископ Даниїл. - Це служіння людям, які живуть кожну хвилину того життя, яке Бог продовжує їм дарувати. Тому християнською відповіддю не може бути страх чи бажання відсторонитися. Нашою відповіддю повинні бути гідність, ніжність, молитва і присутність». Владика продовжив: «Коли людина стоїть біля порогу вічності, ми раптом розуміємо, наскільки мало важить багато з того, чим ми щодня переймаємося. Залишається лише те, чи ми любили, чи прощали, чи були поруч і чи відчула через нас інша людина любов Христову».

У Дніпрі гуманітарна команда знову відвідала людей похилого віку в місцевому хоспісі. Ці зустрічі вже давно стали чимось значно більшим, ніж просто доставкою необхідних речей. Старенькі знають волонтерів і чекають на їхній приїзд. Разом із підгузками для дорослих, миючими засобами, пральним порошком, ходунками, продуктами, печивом та іншими необхідними речами до них приходить те, чого неможливо придбати за гроші, - людська присутність, увага і тепло.

Війна зробила самотність людей похилого віку особливо болісною. Дехто втратив дітей чи онуків. У когось рідні служать у Збройних Силах України. Інші були змушені залишити міста і села, в яких прожили все своє життя. Для таких людей відвідини, можливість розповісти свою історію, випити з кимось чашку чаю, отримати благословення або просто відчути поруч теплу людську руку стають справжнім актом християнського милосердя.

На Дніпропетровщині, зокрема в Дніпрі, Самарі та навколишніх громадах, команда продовжує доставляти великі продуктові й гігієнічні набори внутрішньо переміщеним особам і родинам, які опинилися у надзвичайно складних життєвих обставинах. Деякі з цих людей залишили свої домівки, маючи при собі лише одну валізу. Позаду залишилися будинки й квартири, сімейні фотографії, сади, школи, храми, сусіди, могили рідних і знайомі вулиці, які колись були частиною звичайного повсякденного життя. Попереду - невідомість.

Гуманітарні пакунки, сформовані завдяки підтримці вірних УПЦ США, містять продукти харчування, засоби особистої гігієни, необхідні ліки та предмети домашнього вжитку. Родини, які перебувають в особливо складному становищі, отримали також електричні плити з духовками, а для переселенців, які готуються до холодної пори року, були придбані теплі ковдри та подушки. Особлива увага приділяється найбільш уразливим категоріям населення - родинам із малими дітьми, багатодітним сім’ям, людям похилого віку та особам з інвалідністю.

Отець Костянтин наголошує, що кожен такий пакунок передає значно більше, ніж його матеріальний вміст. «Коли ми передаємо родині продукти, ліки, засоби гігієни, ковдру чи навіть таку звичайну річ, як електрична плита, ми водночас говоримо цим людям: “Вас не забули”, - зазначає о. Костянтин. - Для переселенця, який втратив дім, а інколи майже все, що було знайомим і дорогим, усвідомлення того, що про нього пам’ятають, може бути не менш важливим, ніж усе те, що знаходиться всередині гуманітарного пакунка».

Висловлюючи вдячність Архієпископу Даниїлу та вірним Української Православної Церкви США, о. Костянтин сказав: «Від імені родин, яким ми служимо, хочу висловити найглибшу вдячність Високопреосвященнішому Архієпископу Даниїлу, духовенству та всім вірним Української Православної Церкви США. Ваша систематична допомога, ваші молитви, ваша жертовність і ваша довіра роблять це служіння можливим. Завдяки тому, що вам не байдуже, ми можемо бути поруч із людьми саме тоді, коли вони опиняються на межі відчаю. Нехай Господь винагородить кожного, хто жертвує, щоб людина за тисячі кілометрів могла мати їжу, зігрітися, подбати про свою дитину або просто знати, що хтось про неї пам’ятає».

Особливо радісною частиною цього служіння залишається турбота про дітей із родин переселенців. Нещодавно команда доставила значну кількість шкільного приладдя дітям, чиї родини були змушені залишити свої домівки через війну. Для батьків, які вже змушені боротися з витратами на житло, продукти, ліки та облаштування нового життя в незнайомому місці, придбання всього необхідного для навчального року стає ще одним серйозним фінансовим тягарем. Завдяки щедрості вірних УПЦ США діти отримали необхідне шкільне приладдя.

Проте Церква прагнула дати їм не лише матеріальну допомогу. Перед початком нового навчального року був звершений молебень, піднесені молитви, і кожна дитина отримала благословення на навчання. Для Архієпископа Даниїла саме таке поєднання матеріальної і духовної допомоги розкриває справжній зміст православного християнського милосердя. «Ми не хочемо лише наповнити дитячий рюкзак, - сказав Владика. - Ми хочемо зміцнити дитину, яка нестиме цей рюкзак. Ми хочемо, щоб кожна дитина знала: у тебе є майбутнє, ти маєш гідність, Бог тебе не залишив, а за океаном є люди, які моляться за тебе, вірять у тебе і бажають, щоб ти виросла тією людиною, якою Господь покликав тебе бути».

Це гуманітарне служіння здійснюється в надзвичайно складних умовах. Повітряні тривоги майже не припиняються. Ночі часто стають страшнішими за дні. Російські обстріли продовжуються, а емоційне виснаження від багаторічної війни торкнулося практично кожної української родини. І все ж служіння не припиняється. Формуються пакунки, завантажуються автомобілі, підтримується зв’язок із родинами, закуповуються ліки, роздаються продукти та засоби гігієни, відвідуються люди похилого віку, благословляються діти, вислуховуються ті, хто переживає горе, а люди, які наближаються до завершення земного життя, оточуються повагою і гідністю. І ті, хто вже почав думати, що світ про них забув, раптом бачать когось біля своїх дверей.

Отець Костянтин описує це служіння дуже просто: «Церква - жива. Церква - це не лише стіни. Це життя в дії. Це любов і милосердя, подаровані іншій людині. Бути послідовником Христа - означає простягнути руку тому, хто страждає. Наша мета полягає не тільки в тому, щоб допомогти матеріально, але й у тому, щоб сказати людині слово надії, зміцнити її віру та нагадати їй: ти не сам. Бог поруч із тобою».

Архієпископ Даниїл неодноразово наголошує, що гуманітарне служіння в Україні не належить одному єпископу, одному священнику, одному волонтерському центру чи одній родині. За кожним пакунком стоїть ціла спільнота віруючих. За ним стоїть парафія, яка організувала збір коштів; літня парафіянка, яка тихо поклала свою пожертву в конверт; діти, які збирали кошти для однолітків в Україні; духовенство, яке закликало свої громади не залишатися байдужими; родини, які відмовилися від чогось у власному бюджеті, щоб допомогти іншій родині; волонтери, які пакували коробки, завантажували автомобілі, переказували кошти, купували необхідне і молилися над допомогою перед тим, як вона вирушала у свою далеку дорогу.

«Кожному, хто пожертвував навіть кілька доларів, запакував коробку, організував збір, помолився за Україну чи заохотив іншу людину допомогти, хочу сказати: це служіння також належить вам, - наголосив Архієпископ Даниїл. - Коли о. Костянтин і його родина передають пакунок у руки матері-переселенки, коли літня людина отримує необхідні засоби гігієни, коли пацієнт хоспісу відчуває хвилину людської ніжності або українська дитина відкриває новий рюкзак, вірні нашої Церкви духовно стоять поруч із ними».

Для Української Православної Церкви США гуманітарна допомога Україні - це не просто благодійність чи філантропія. Вона безпосередньо випливає з Євангелія. Христос ототожнює Себе з голодним, подорожнім, хворим, стражденним і забутим. Саме тому християнське милосердя не є лише доброю справою, яку ми можемо здійснювати тоді, коли маємо для цього час або можливість. Воно є відповідальністю, покладеною на совість кожного учня Христового.

«Наш християнський обов’язок не закінчується тоді, коли ми виходимо з храму після Божественної Літургії, - роздумує Архієпископ Даниїл. - Літургія посилає нас у світ. Прийнявши Тіло і Кров Христові, ми покликані побачити Самого Христа у зраненому тілі нашого ближнього». Владика додав: «Якщо наше богослужіння не навчило нас помічати голодного, переселенця, наляканого, старенького, хворого, самотнього чи помираючого, тоді ми ще не до кінця зрозуміли повноту того, що звершуємо перед Святим Престолом. Милосердя - не додаткова діяльність християнства. Милосердя належить до самого серця християнського життя».

Бути переселенцем - означає пережити болісний поділ власного життя на «до» і «після». За кілька годин цілий світ людини може зникнути. Дім перетворюється на спогад. Відчуття безпеки змінюється невідомістю. Усе життя раптом може вміститися в одну валізу. У такі хвилини допомога повинна бути чимось більшим, ніж звичні слова чи прості запевнення, що «все буде добре».

Іноді найбільший дар - просто залишитися поруч. Вислухати без осуду. Дозволити людині розповісти про дім, який вона втратила. Визнати її страх, але не дозволити страхові сказати останнє слово. Нагадати стражденній людині, що навіть серед руїн вона залишається улюбленою дитиною Божою. Саме тому гуманітарне служіння УПЦ США прагне поєднувати матеріальну допомогу з духовною і пастирською присутністю.

Їжа підтримує тіло, ліки полегшують страждання, ковдра дарує тепло, а шкільне приладдя допомагає дитині розпочати новий навчальний рік. Проте співчуття нагадує людині, чому життя все ще варте того, щоб за нього боротися, а молитва спрямовує людське серце понад межі власних сил - до Бога, Який залишається поруч навіть у найтемнішій ночі.

Коли черговий автомобіль із гуманітарною допомогою знову вирушає дорогами України, Архієпископ Даниїл звертається до вірних із простим, але важливим закликом: «Не втомлюйтеся любити Україну. Не звикайте до людського страждання. За кожною статистикою стоїть обличчя. За кожною родиною переселенців - своя історія. За кожним проханням про допомогу - людина, створена за образом і подобою Божою».

«Доки триває страждання, - підсумував Архієпископ Даниїл, - повинна тривати наша молитва. Повинна тривати наша жертовність. Повинна тривати наша присутність. Там, де людина поранена, покинута, налякана, голодна, вигнана зі свого дому чи самотня, Церква повинна прагнути бути поруч - тому що Христос уже є там».

І тому служіння продовжується - під звуки сирен повітряної тривоги і після безсонних ночей, у лікарнях і хоспісах, на дорогах Дніпра та Дніпропетровщини, серед дітей, які розпочинають новий навчальний рік, і людей похилого віку, які наближаються до вечора свого земного життя. Від вірних Української Православної Церкви США до стражденного народу України продовжує лунати одне незмінне послання: вас не забули. Ви не самі. Ми молимося за вас. Ми стоїмо поруч із вами. І з Божою допомогою ми продовжуватимемо служити.