+ B A R T H O L O M E W

By God’s Mercy, Archbishop of Constantinople-New Rome and Ecumenical Patriarch

To the Plenitude of the Church: May God’s Grace and Peace be with you!

We offer a hymn of thanks to the almighty, all-seeing, and benevolent God in Trinity, who vouchsafed that His people reach the 1700^th anniversary of the First Ecumenical Council in Nicaea, which bore spiritual witness to the authentic faith in divine Word born without beginning and truly consubstantial with the Father, “who for us and for our salvation descended, was incarnate and became human, suffered and arose on the third day, and ascended to the heavens, who will come again to judge the living and the dead.”

The Council of Nicaea constitutes an expression of the synodal nature of the Church, the culmination of its “earliest conciliarity,” which is inseparably linked to the eucharistic realization of church life as well as of the practice of assembling together for decisions “with one accord” (Acts 2:1) on current matters. The Council in Nicaea also signifies the emergence of a new conciliar structure, namely of Ecumenical Councils that would prove definitive for the development of church affairs. It is noteworthy that an Ecumenical Council does not comprise a “permanent institution” in the life of the Church, but an “extraordinary event” in response to a specific threat to the faith, aiming at restoring the ruptured unity and eucharistic communion.

That the Council of Nicaea was convened by the Emperor, that Constantine the Great attended its deliberations and embraced its decisions with the status of imperial law, does not render it “an imperial synod.”[1] It was an unquestionably “ecclesiastical event” whereby the Church, guided by the Holy Spirit, decided about its internal affairs, while the Emperor implemented the principle “Render unto Caesar the things that belong to Caesar and to God the things that belong to God” (Mt. 22:21).

In the face of the Arian heresy, the Church, in council, formulated the essence of its faith, which is experienced uninterruptedly. The pre-eternal Son and Word of God, “consubstantial to the Father . . . true God of true God,” through His incarnation, saves humankind from enslavement to the enemy and opens up to us the way of deification through grace. “He became human so that we might become divine.”[2] The Symbol of Nicaea proclaims the sure conviction that the ongoing heretical deviation constitutes a denial of the potential for human salvation. In this sense, it is not simply a theoretical declaration, but a confession of faith, just like all the dogmatic texts of the Church, a genuine articulation of the living truth within it and through it.

What is of particular theological importance is the fact that the basis of the Sacred Symbol “We believe . . .” comprises a local baptismal Symbol or group of such Symbols. As the genuine bearer of the perennial self-conscience of the Church, the Council recapitulates and reaffirms the Apostolic deposit preserved by the local Churches. Athanasius the Great mentions that the Synodal Fathers “on matters of faith, do not write “It seemed to us . . .” but rather “This is what the catholic Church believes; and at once they confessed what they believe, in order to demonstrate that nothing novel was discovered in what they wrote, but that their mindset is apostolic, in other words exactly as the Apostles had taught.”[3] The conviction of the divinely-instructed Fathers was that nothing was added to the faith of the Apostles and that the truly ecumenical Symbol of Nicaea comprises a proclamation of the common tradition of the catholic Church. The Conciliar Fathers, whom the Orthodox Church worthily honors and hymns as “precise protectors of the apostolic traditions,” adopted the philosophical term “essence” (and its derivative “of one essence”) to express the Orthodox faith about the divinity of the Word, which Arius denied, and along with this denied the entire mystery of the universally salvific incarnate Divine Economy by becoming embroiled in Hellenistic concepts, thereby rejecting the “God of our Fathers” in the name of the “God of the philosophers.”

Another vitally important matter, which the Council of Nicaea was called to resolve for the sake of enhancing ecclesiastical unity in liturgical practice, was “when and how we should celebrate the Feast of Pascha.” The 1700^th anniversary of the convening of this Council has brought back the timeliness of the matter of a common celebration of the Lord’s Resurrection. The Holy Great Church of Christ prays that Christians all over the world will return, in accordance with the decrees of the Council of Nicaea, to a celebration of Easter on a common day, as by a blessed coincidence this current year. Such a decision would serve as evidence and as a symbol of genuine progress in the struggle for our ecumenical co-sojourn and co-understanding through theological dialogue and the “dialogue of life,” as a tangible witness of our practical respect for what we have received from the undivided Church. The achievement of such a goal, in the context of this year’s anniversary, was the joint vision of the late Pope Francis of Rome and our Modesty. His passing immediately after all of Christendom celebrated Easter emphasizes our responsibility to continue in this direction without wavering.

Moreover, the canonical work of the Council of Nicaea was also significant, formulating and affirming synodally the perennial canonical conscience of the Church, establishing the beginning and elevating the status of the metropolitan system, as well as of the prominent position and expanded responsibility of certain Thrones, out which gradually emerged the system of the Pentarchy. Inasmuch as the canonical legacy of Nicaea is a common inheritance for the entire Christian world, this year’s anniversary is called to function as an invitation to return to the sources, namely to the primeval canonical regulations of the undivided Church.

The Ecumenical Throne of Constantinople has perennially served as the guarantor of the decisions of Nicaea. This spirit of the Great Church was also described through the Patriarchal and Synodal Encyclical on the 1600^th anniversary of the Council “as the first Ecumenical and truly greatest Council of the Church.”[4] The decision to celebrate the anniversary with “a festive and, indeed, joint, if possible, event of all Orthodox Autocephalous Churches, in order altogether to manifest the faith and persistence to this day of our Holy Orthodox Church in the teaching and spirit of that Council, whose inspired decision on the one hand established and sealed the one faith of the Church, while on the other also splendidly presenting the unity of the structure of the church through the presence of delegates from all ends of the world.” Unfortunately, however, this event did not prove feasible due to exceptional circumstances and the vacancy of the Ecumenical Throne. On July 19, 1925, the first Sunday after the enthronement of Patriarch Basil III, the “delayed commitment” was fulfilled with the celebration of “a special Patriarchal and Synodal Liturgy” in the venerable Patriarchal Church. What is of particular ecclesiological importance is that the Encyclical underlines the value of adopting the obligation of the Church of Constantinople—“as more directly associated with and responsible for the feast”—to celebrate this anniversary “which is immense for all of Christendom . . .”

The Council of Nicaea constitutes a milestone in the formation of the doctrinal identity and canonical structure of the Church. It remained the model for handling problems of faith and canonical order on an ecumenical level. The 1700^th anniversary since its convening reminds Christianity of the traditions of the ancient Church, the value of mutual struggle against misconceptions of the Christian faith, and the mission of the faithful to contribute to the multiplication of the “good fruits” of the life in Christ, according to Christ, and directed toward Christ in the world.

Today, we are called to highlight the enduring message of the First Ecumenical Council in Nicaea, the soteriological dimensions and anthropological implications of the term “homo-ousios,” the inseparable link between Christology and anthropology in an age of anthropological confusion and intense efforts to emphasize the “meta-human” as an open horizon and self-divinizing perspective of human evolution, with the contribution of science and technology. The principle of “divine-human reality” comprises the answer to the impasse of the contemporary vision of a “man-god.” Therefore, reference to the “spirit of Nicaea” presents an invitation for us to turn to the essential aspects of our faith, the nucleus of which is the salvation of humankind in Christ.

Our Lord and Savior, Jesus Christ, is the full and perfect revelation of the truth about God and man. “Whoever has seen me has seen my father” (Jn 14:9). The incarnate Word of God demonstrated “first and alone,” as St. Nicholas Cabasilas writes, “the true and perfect human being, exemplary in conduct, in the way of life, and in every other respect.”[5] This Truth is represented in the world by the One, Holy, Catholic, and Apostolic Church; it is the same Truth that nurtures her, the same Truth that she ministers to. The Church bears the robe of Truth, “woven by theology from above,” always rightly expounding and glorifying “the great mystery of piety,” evangelizing the word of faith, hope, and love, while anticipating the “endless day that knows no evening and no succession,”[6] the coming kingdom of the Father and the Son and the Holy Spirit.

The task of theology is to reveal the soteriological dimension of doctrine and its interpretation in existential terms, which, along with participation in the ecclesiastical event, demands sensitivity and genuine interest for the human being and the adventure of its freedom. In this sense, the proclamation of our faith in the incarnate divine Word must be accompanied by our tangible response to His saving word: “This is my commandment to you, that you love one another as I have loved you” (Jn 15:12).

In memory, then, of the ineffable gifts that He made and makes in the world, we unceasingly glorify the most-holy and most-splendid name of the Lord of all and God of love, through whom we have known the Father and through whom the Holy Spirit came into the world. Amen!

On June 1^st, in the year of the Lord 2025.

[1] Metropolitan John of Pergamon, Works, Vol. 1: Ecclesiological Studies (Athens: Domos Books, 2016), 675-6.

[2] Athanasius the Great, On the Divine Incarnation, PG 25.192.

[3] Athanasius the Great, Letter on the Councils of Ariminum in Italy and Seleucia in Isauria, PG 26.688.

[4] Synodal Minutes, Codex I, 94 (August 10, 1925), 102–3.

[5] Nicholas Cabasilas, On the Life in Christ, PG 150.680.

[6] Basil the Great, On the Hexaemeron, PG 29,52.

† ВАРФОЛОМІЙ

МИЛІСТЮ БОЖОЮ АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ, НОВОГО РИМА І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

УСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ БЛАГОДАТЬ І МИР ВІД БОГА

Ми співаємо гімн подяки Всемогутньому, Всевидючому та Всемогутньому в Трійці Богу, який удостоїв Свій народ дожити до 1700-річчя Першого Вселенського Нікейського Собору, який натхненно засвідчив справжню віру в Бога Слова, народженого безначально і воістину єдиносущного з Отцем, «що заради нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов, і втілився, і став людиною, страждав, і воскрес на третій день, і вознісся на небо, і прийде судити живих і мертвих».

Нікейський Собор є вираженням синодальної природи Церкви, кульмінацією її «первісної синодальности», нерозривно пов’язаної з євхаристійною реалізацією церковного життя, але також і з практикою спільних зустрічей для прийняття «одностайних»[1] рішень з актуальних питань. Таким чином, Нікейський Собор знаменує собою появу нової синодальної структури – Вселенського Собору, який мав стати вирішальним для ходу церковних справ. Варто пам’ятати, що Вселенський Собор — це не «постійна інституція» в житті Церкви, а «надзвичайна подія», відповідь на конкретну загрозу вірі, спрямована на відновлення порушеної єдности та євхаристійного спілкування.

Той факт, що Нікейський Собор був скликаний імператором, що Костянтин Великий був присутній на його засіданнях і прикрив його анафеми силою державного закону, не робить його «імператорським собором»[2]. Відбулася суто «церковна подія», в якій Церква, керована Святим Духом, вирішила для свого власного дому, тоді як імператор застосував принцип «Тож віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові»[3].

Зіткнувшись з аріанською єрессю, Церква соборно сформулювала суть віри, яка постійно в ній проживається. «Єдиносущний з Отцем», вічний Син і Слово Боже, «істинний Бог від істинного Бога», через Своє втілення спасає людину від чужого рабства та відкриває їй шлях обожнення благодаттю. «Бо Він став людиною, щоб ми могли бути обожнені»[4]. Нікейський Символ віри висловлює тверде переконання, що панівне єретичне відхилення є запереченням можливости людського спасіння. У цьому сенсі це не просто теоретичне твердження, а сповідання віри, як і всі догматичні тексти Церкви, автентичне вираження живої істини в ній і через неї.

Особливе богословське значення має той факт, що основою Святого Символу віри «Ми віруємо...» є місцевий хрещальний Символ віри або група таких Символів віри. Як справжній носій позачасової церковної самосвідомости, Собор підсумовує та підтверджує апостольську спадщину, яку зберігають Помісні Церкви. Афанасій Великий повідомляє, що отці Собору «не писали про віру: “Нам здається”, але: “Так вірить Кафолична Церква”; і так вони прямо сповідували, як вони вірять, щоб показати, що їхня думка не нова, а апостольська, і те, що вони писали, не було знайдено серед них, але цього навчали апостоли»[5]. Богонавчені отці були переконані, що до віри апостолів нічого не було додано, і що справді вселенський Нікейський Символ віри є декларацією спільної традиції Кафоличної Церкви. Отці Собору, яких Православна Церква справедливо шанує та вихваляє як «точних хранителів апостольських традицій», використовували філософський термін «сутність» (і «єдиносутність»), щоб виразити православну віру в божественність Слова, яку Арій заперечував, а разом з нею й усю таємницю всеспасительної втіленої Божественної Ікономії, бувши заплутаним в елліністичних ментальних формах і відкидаючи «Бога Отців» в ім’я «Бога філософів».

Ще одним важливим питанням, яке мав вирішити Нікейський Собор, щоб зміцнити церковну єдність у літургійній практиці, було «коли і як нам слід святкувати свято Пасхи». 1700-річчя скликання Собору знову висунуло на перший план питання спільного святкування Воскресіння Господнього. Свята Христова Велика Церква молиться, щоб християни повсюди повернулися, згідно з заповідями Нікейського Собору, до святкування Великодня в один день, як, на щастя, сталося цього року. Це рішення слугуватиме ознакою та символом справжнього прогресу в боротьбі за екуменічне співіснування та єдність через богословський діалог та «діалог життя», як відчутне свідчення невід’ємної поваги до досягнень неподільної Церкви. Досягнення цієї мети, в контексті цьогорічної річниці, було спільним баченням покійного Папи Франциска та нашої Мірности. Його смерть, наступного дня після загальнохристиянського святкування Пасхи, посилює нашу спільну відповідальність непохитно продовжувати слідувати цим шляхом.

Також важливою була канонічна робота Нікейського Собору, через який відображено та соборно затверджено позачасову канонічну совість Церкви, і в якій знаходяться зачатки митрополичої системи та підвищення престижу, визначного становища та розширення відповідальности певних престолів, з яких поступово формувалася система пентархії. Оскільки канонічна спадщина Нікейського Собору є спільною спадщиною всього християнського світу, цьогорічний ювілей покликаний слугувати запрошенням повернутися до витоків, до первинних канонічних інституцій неподільної Церкви.

Вселенський престол Константинополя протягом усього часу вважався гарантом Нікейських декретів. Цей дух Великої Церкви також був виражений через Патріаршу та Синодальну Енцикліку з нагоди 1600-річчя Собору, «першого з Вселенських і справжнього найбільшого Собору Церкви»[6]. Було прийнято рішення, що річницю відзначатимуть «урочисто та спільно, якщо можливо, всіма Православними Автокефальними Церквами, як вселенський прояв віри, і сьогодні, благодаттю Божою, стійкости нашої Святої Православної Церкви в ученні та дусі того Собору, який, з одного боку, закріпив і запечатав єдину віру Церкви своїм рішенням у Святому Дусі, а з іншого боку, єдність церковного утворення була славно представлена присутністю представників з усього світу». На жаль, це не вдалося здійснити через надзвичайні обставини та вдівство Вселенського Престолу. 19 липня 1925 року, у першу неділю після інтронізації Патріарха Василія III, «відкладений обов’язок» було виконано шляхом звершення «особливої Патріаршої та Синодальної Літургії» у всечесному Патріаршому храмі. Особливе еклезіологічне значення має той факт, що енцикліка наголошує на цінности виконання обов’язку святкування цієї «великої для всього християнства» річниці Константинопольською Церквою, яка є «більш безпосередньо пов’язаною з цим святкуванням і належної йому».

Нікейський собор є віхою у формуванні доктринальної ідентичности та канонічної структури Церкви, і він залишається взірцем для вирішення проблем віри та канонічного порядку на екуменічному рівні. 1700-річчя його здійснення нагадує християнству про припущення давньої Церкви, цінність спільної боротьби з непорозуміннями християнської віри та місію вірних сприяти примноженню «добрих плодів» життя у Христі, за Христом і для Христа у світі.

Ми покликані сьогодні висвітлити позачасове послання Першого Вселенського Нікейського Собору, сотеріологічні виміри та антропологічні наслідки «єдиносущности», нерозривний зв’язок христології з антропологією, в епоху антропологічної плутанини та інтенсивних зусиль, спрямованих на висвітлення «транслюдськости» як відкритого горизонту та самообожнюваної перспективи людської еволюції через перетин науки та техніки. Принцип «божественно-людського» є відповіддю на хибне бачення сучасної «людини-бога». Посилання на «дух Нікейського Собору» – це запрошення звернутися до основ нашої віри, ядром якої є спасіння людини у Христі.

Наш Господь і Спаситель Ісус Христос є повним і досконалим одкровенням істини про Бога і людину. «Хто мене бачив, той бачив мого Отця»[7]. Втілене Слово Боже явило себе «першим і єдиним», як пише святий Миколай Кавасила, «справжньою та досконалою людиною, зразковою у поведінці, в способі життя та в усіх інших відношеннях». Цю Істину у світі представляє Єдина Свята, Соборна та Апостольська Церква, вона живиться нею, вона їй служить. Одягнена в ризу Істини, «зіткану згори в богослов’ї», вона постійно підтримує та прославляє «велику таємницю благочестя», проголошуючи слово віри, любови та надії, з нетерпінням чекаючи «несподіваного і нескінченного і безкінечного дня», майбутнього вічного Царства Отця, і Сина, і Святого Духа.

Завданням богослов’я є розкриття сотеріологічного виміру доктрин та їх інтерпретація в екзистенційних термінах, що вимагає, поряд з участю в церковній події, чуйности та справжнього інтересу до людини та пригод її свободи. У цьому сенсі проголошення віри в втілене Слово Боже має супроводжуватися нашою активною відповіддю на Його спасительне слово: «Це Моя заповідь: щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас»[8].

Згадуючи невимовні дари, які Він зробив і продовжує робити всьому творінню, ми невпинно прославляємо дивне й славне ім’я Господа всього і Бога любови, через якого ми пізнали Отця і через якого Він послав у світ Святого Духа. Амінь!

У році спасіння 2025, місяця червня, в перший день

Індикт III

++++++++++

[1] Діяння 2:1.

[2] Митрополит Пергамський Іоан Зізіулас, Праці, том 1. Еклезіологічні студії, вид. Домос, Афіни, 2016, с. 675-6.

[3] Мт. 22:21.

[4] Афанасій Великий, Слово про втілення Слова, PG 25, 192.

[5] Афанасій Великий, Послання щодо соборів, що відбулися в Аріміні Італії та в Селевкії Ісаврії, PG 26, 688.

[6] Κ.Π.Α. кодекс Α’ 94, 10 серпня 1925, с. 102-3.

[7] Ін. 14:9.

[8] Ін. 15:12.